"Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі" (Л. Костенко) Поезія - вчитель - учень

Мово - Берегине, ніби поклик долі,
Моє натхнення, дум стрімкий політ.
Я йду із нею по життєвім полі
Й не зраджу їй ніколи у житті.
Як вчую рідке слово - серце стрепенеться.
Збентежать душу тисячі голосів,
А чи осінньо й дзвінко відгукнеться
Над полем жайвороний переспів.
І я підхоплюю мелодію крилату,
Прямую з нею до дітей у клас...
Люблю, коли витає українська пісня в хаті
І горнеться голубкою до нас.
Для мене пісня - солов"їна мова,
Живильні сили хлібних колосків.
Яка пройшла крізь збурення віків,
Й дісталась нам від княжих літ далеких.
На крилах - рушниках несуть лелеки
Мого народу найцінніший скарб.
Люблю я слово соковите, рідне,
Дотепний жарт і вистук каблуків,
Народну думу, задушевну пісню,
І звичаї, обряди земляків.
То - корінь наш і світлоносні перли,
В них - віщий зміст, духовності краса.
Я йду життям, щоб мова не померкла,-
Народу рідного жива душа.
 
                             Т.М. Бондарчук,
                             уч. КЗ "Великознам'янської ЗОШ №1,
                                        


Я вранці - рано вийшла в сад,
А в тім саду красуня - осінь
 Вам додала своїх принад.
Калини кетяги червоні -
Немов просились на долоні,
А з листя обважнілі роси
Спадали на осінній злад.

           
            Т.М. Бондарчук, 

             уч. Великознам'янської ЗОШ №1,
             керівник РМЦК уч. укр. мови

Знову осінь торкнулась повік прохолодою,

Йдуть похмурі дощі, гублять сльози просторами,

Лист осінній на груди упав нагородою,

Засвітились дерева свічками прозорими.

              Вийду вранці у сад, стану тихо під деревом,
Жовте яблуко впаде зі стуком до ніг.

     Пахне медом солодким воно і тереном,

                   І терпким різнотрав`ям   непройдених ще доріг.

Мило соняшник дивиться в душу,усміхаючись зернями,

Пелюстками посохлими тихо мені шелестить.....

І поля, вже пусті, настовбучились стернями,

І земля, наробившись за літо, замріяно спить.

           Знову осінь прийшла...Повертаючись у літо замріяно Там, де радість моя залишилась і тиха печаль.

                        Але ж їх не повернеш, і бабиним літом завіяно                Те, що кожному з нас покидати так жаль.

Глиняний етюд 

Вже сонце повертає на сумне,

Зриває листя - свій єдиний спадок.

І усміх дня виліплює мене -

Покірну глину в пальцях листопада.

Обпалює на чистому вогні,

Занурює у сутінки і світло,

І я стаю теракотою днів,

Напоєних на попелі і вітрі.

Нехай мені за холод доріка

Останніх хризантем прив`ялий кетяг,

Але в моїх здригається руках
Прозорий вид осіннього букета.

                                                     
Т.М. Бондарчук
                                     учитель Великознамянської ЗОШ №1

                                                                                       

Українка

Свого чола ясного не схилила

Перед загарбниками із чужини,

І кожен день ти в Господа просила

Спасіння душ і теплої весни.

Твій погляд ясний сонцем променився,

Любов’ю до Вкраїни сяяв він,

А у словах лунала українська

Чарівна мова, ніби тихий дзвін.

Ти і в піснях багато б розказала

Про ту країну, де сади цвітуть,

Де щастя і кохання ти пізнала

Й куди усі твої думки пливуть…

Та бусурмени слухать не хотіли

І до молитв твоїх лишилися глухі,

А у золотих палацах лиш бродила,

Стежки загублені шукаючи в душі.

В глибоке небо з розпачем вдивлялась,

Ти у зірок питала: «Розкажіть, що

На Вкраїні милій моїй сталось.

І чи щасливо людям зараз жить?

Порадьте: де знайти таку стежину,

Що привела б мене у рідний край?...»

Мовчать зірки, сховались за хмарину,

А небо лиш шепнуло: «Прощавай!»

І ти тоді все зразу зрозуміла,

Яскравий промінь згаснув у очах,

Лише гірка сльоза на щоках забриніла,

Немов твоя невтішна печаль…

Осінь. Чайковський

                              

           

Опадає листя

Опадає листя,

Опадає літо,

Осінь загорнулась

Золотим плащем.

В’януть білі квіти,

Мов сльозами вмиті,

Плаче небо синє

Проливним дощем.

Й знову омивають

Жовтими сльозами

Той садок забутий

І стежки вузькі

Там, де я ходила

І в траву зронила

Під осінній шепіт

Мрії золоті.

Сміх

Сміх нехай луна усюди,

В парку і алеї,

Смійтесь на здоров’я, люди,

Будьте всі веселі!

І нехай вас звеселяють

Дальнії дороги.

Буде сміх лунати всюди,

І в тяжку годину

Ви про нього не забудьте,

Смійтесь без упину…

Сміх, фантазії і мрія,

Нам зігріють душу,

Сміх нехай в душі жевріє.

Журавлі

Вже жовтокоса осінь

В садок прийшла до мене,

У вікна заглядає

Блакитнооке небо.

А в небі знов курличуть

Тужливо журавлі,

З собою у вирій кличуть.

Пора летіть мені!

Прощай, зелений саде!

Прощай, небес блакить!

Я з журавлями у вирій

Так хочу полетіть!

Нехай їх білі крила

Летять за небокрай,

Летять, аж поки сили,

Через поля і гай.

Осіннє минуле

За вікном тиха осінь усе засипає

Золотим падолистом осіннім своїм.

І, здається, неначе їм краю немає

Цим осіннім дощам багряним.

Пильний погляд і книга, забута на парті,

Тихих знань глибочінь відкривала серця,

Ви в той світ повели, де корогви картаті

Майоріли над військом без ліку й кінця,

Де звичайні селяни ставали козацтвом.

Вільним і недосяжним, як у небі птахи,

Де схиляли тюрбани султани турецькі,

Коли поруч ішли козаки…

Тая тиха розмова вела нас в минуле,

Під тужливі пісні посивілих лелек,

А високі тополі до неба горнулись,

До багряного листя беріз і смерек.

Осінь

Вже сипле осінь золото на плечі,

Скидає тихо листя із дерев,

Вкрива серпанком сивим далечінь,

Вогнем лягає на гілки смерек.

Лише серденько неспокійно б’ється,

Все хоче з журавлями полетіть,

У ньому болем знову озветься

Вогонь смерек і цих небес блакить.

Чи може бути щось,палкіше за любов?

Нехай зірки яскраво сяють,

Нехай на небі сходять знов і знов,

Зате вони ніколи не пізнають

Чи може бути щось ясніше за любов?

Нехай хмарки замріяно пливуть,

Нехай дощі приносять знов і знов,

Зате вони ніколи не знайдуть

Чи є у світі щось сумніше за любов?

Нехай світання золотом багряним,

Натхненно небо прикрашає знов.

Нехай… Воно мабуть не знає.

Чи може бути щось, палкіше за любов?

Подрузі

Скажи мені, єдина моя радо,

Чому серденько так щемить, болить?

Моя подруго, дай мені пораду:

Куди з очей поділася блакить?

І не дивись докірливо на мене,

І не осуджуй, не зітхай тихенько,

Моє життя – неначе синє небо,

А вийде сонце, то я й раденька.

І не кажи, що журавлі вертають,

Що розквітають поле і сади,

Нехай же очі твої не пізнають

Цієї туги, смутку і журби.

Нехай вони, неначе сонце ясне,

Ясніють завжди, сонцем променять,

А на обличчі посмішка не гасне,

Дай Бог, кохання щирого тобі пізнать.

Квітучий сад

У мене під вікном квітучий сад,

Духмяний квітів чую аромат,

Тут вишенька цвіте білястим цвітом,

Тюльпан пелюстки розпустив з привітом,

І жовтий цвіт смородини шепоче,

Про світлі дні та прохолодні ночі.

Рожевий персик в царському вбранні

Життю радіє, сонцю і весні,

І пташечки в його гіллі співають,

Квітуче диво подивитись всіх скликають.

Це ти, Україно!

Зеленіє поле безкрає,

Вітер тихо повіває,

Це ти, моя Україно,

Це ти, моя єдина.

Гомонять в гаю дерева,

Щастя більшого не треба,

Тільки бачить сонце ясне,

Небо чисте і прекрасне,

А вночі – на ньому зорі

І хмарки легкі і прозорі.

І сумну вербу у полі,

Й сині хвилечки на морі…

Це ти, моя Україна,

Це все ти, моя єдина.

Я не плачу

Ні, я не плачу! Краплями дощу

Самотні небеса лице моє вмивають,

Я не сумую, тільки мовчки жду

І поглядом тебе повсюди шукаю.

Твій крок почути хочу в тишині,

Побачить погляд, сповнений надії,

На ті роки, що зникли у імлі,

І мрії ті, що в вирій полетіли.

Ні, я не плачу! То сльозами неба

Сумує осінь за моїм життям.

То плачуть небо, зажурені дерева

І посивіле восени гілля.

Сніг

Тихо капають сльози на зошит

На слова ненавмисні: Прости…

З мене цього обману вже досить.

Досить слів…Я повинен піти…

І зима білим снігом пухнастим

Замете мій сьогоднішній сум,

І по ньому зуміє прокласти

Стежку, наче ранкову росу.

І крізь бурі, невдачі і сумнів,

Я піду по вологій траві

У країну, де сонечко губить

Золоті у траву промінці,

Де кохання оселиться в вітах,

Яблуневий зроняючи цвіт.

Заблищить тоді срібло на квітах,

Як лапатий сьогоднішній сніг.

Засніжені дерева

Засніжені дерева,

Височать край села,

Шепочуться тихенько,

Про те, що вже зима,

Що холодно надворі дуже,

Що завірюха віє,

І про малесеньку ялинку,

Що у куточку мріє.

І думають-гадають

Засніжені дерева

Про що мріє ялинка

І що маленькій треба?

Зелена і весела

Одна вона така…

Засніжені дерева

Височать край села.

Хвилини

Хвилини, хвилини біжать і біжать.

Рахуй, невблаганний годинник.

Рахуй!І нехай буду я знать

Мені скільки лишилось хвилинок.

А лишилось мені всього кілька хвилин,

Кілька митей блискучого щастя,

Кілька зрад і духмяний любові полин,

Кілька бур і тремкеє нещастя.

Потонути ще раз в вирі любих книжок,

Знов побачити рідні обличчя,

Вийти в гай і зробити один лише крок…

Остання мить

Життя застигло наче у чеканні

У ту останню полудневу мить,

У нашу мить, мить нашого прощання.

Чому його тепер не зупинить?

«Пробач…», - шепнула я востаннє.

Чи ти пробачив всі мої гріхи?

І чи пробачив ти моє чекання?

І як же жити далі, поясни?

Я твої очі пам’ятаю, не забула,

Блакитні, наче море, і сумні…

Моя душа ображено зітхнула,

Відчувши подих вітру на щоці.

Роздуми про вірш Т.Г.Шевченка

«Садок вишневий коло хати»

Садок вишневий, а в садку хатина,

У тім садку вечеряє родина,

Дорогою дівчата з поля йдуть, із паші,

Дочка в руках несе горщечок каші,

В саду заливисто співає соловей.

А мати лагідно огляне так дітей,

Вона візьме малих і поведе їх спать.

Затихне все. А соловей з дівчатьми продовжують співать.

Скажи…

Скажи,берізко, де моє кохання?

Скажи, вербо, де солодощі мрій?

Скажи, ясене, де щастя до світання?

Скажи, калино, де коханий мій?

Скажи мені, зелена яворино,

Куди поділись мої почуття?

Де той, хто обіцяв любов до згину?

Скажи, навіщо все моє життя?

Мені берізка відповіла тихо:

«Шукай своє кохання у віршах!»

«А мрії загубилися на лихо…»

Мені вербичка відповіла так.

А ясен шепотів мені крізь віти,

Що щастя десь попереду чекає,

Калина колихала ніжним цвітом,

«Чекає! Коханий твій тебе шукає!»

Лиш яворина листячком шуміла,

(Вона уже старенька була),

Вона мені так мало говорила,

Лишень сказала, що любов – то скарб.

Шумлять сади, із вітром розмовляють,
Що до їх гомону за стільки років звик,
Й на тихих вулицях оцих вітають
Тебе, мій друже, вічний мандрівник.
Пройди по них і зазирни у вічі
Калин, що край дороги ще стоять,
Що всі роки, десятиліття і століття
З тополями гнучкими гомонять.
Пригладь травичку, скраплену росою,
Торкнися пальцем гілочки верби,
Що назавжди залишиться з тобою,
Розрадить у хвилину самоти.
І обіцяй під цим зеленим листям,
Присягу дай під гіллям цих тополь
І поклянись калиновим намистом
Завжди любов тримати із собою.
Любов ясну до України, щиру,
Хранити золоті її степи,
Війни не знати, зичити лиш миру,
В життя щасливе будувать мости.
Клянись птахів не нищити, клянись!
Добро роби для кожної тваринки,
Й воно тобі повернеться колись.
         

                Іванісова Анна

                учениця Благовіщенської ЗОШ

              Т.Г. Шевченкові

Минають радощі і горе,

Ми робимо Добро і Зло,

І тонемо в бурхливім морі, 

Яке ще берег не знайшло.

Проте лишилось в наших душах,
Те, що не змінить жоден світ.
То гордість наша непорушна -
Шевченка мудрий заповіт.


Поблизу Канева, де сонце
Дніпрові робить комплімент,
Виблискує фігура з бронзи -
То є величний монумент.


Під ним Тарасова могила -
Немає з неї вороття,
Та смерть не відібрала крила,
Що словом линуть в небуття.


Важке дитинство, вічні найми,
Талант, що рветься із грудей.
Один, як перст, ні тата, ні мами,
При панський хаті він - лакей.


Тарас малює, пише вірші,
За те отримує різок.
Але всіх негараздів вищий
Час плине, схожий на пісок.


Його рятують добрі люди,
Дають такий потрібний шанс.
Ти вільний! Ось тобі свобода!
Дивись, щоб твій талант не згас.


Та де там! Ще страшнішу зброю
Він готував для паничів.
Вірші, пройняті гострим болем,
Спать не дають йому вночі.


Ані заслання, ні погрози -
Ніщо не зломить вільний дух.
Шевченко вміло пише прозу,
Подразнює цим царський слух.


Його життя - життя країни,
Яка все зможе подолать,
Мету про вільну Україну
Хотів народу передать.


І ми тепер, твої нащадки,
Хоч кілька сотень раз підряд
Тобі, Тарас наш, готові
Хвалу і шану віддавать.


Не зубожіла та рослина,
Яку ти в землю посадив.
Твої вірші - велика сила,
На них ти націю зростив.


Робота учасниці Всеукраїнського
конкурсу учнівської творчості,
присвяченого Шевченківським дням,
у номінації "Література"
учениці 10-Б класу
Кам`янсько-Дніпровської
районної гімназії "Скіфія"
Борщової Тетяни Олександрівни

Артур Гювелян

Атомна енергія і ми

Як би ми змогли прожити

В темряві та голоді,

Були б як ті первісні люди -

Промерзали б в холоді.

Та прийшла на допомогу

До людей електрика.

І змінилось враз життя,

Бо з’явилась техніка.

І побіг по дротах струм,

Наче все владналось.

Але людство не спинилось -

Атомом зайнялось.

І надумали учені

Атом підкорити:

Із нейтронів та протонів

Енергію створити.

Не злякала Хіросіма

Жахами і жертвами.

І вражають нас учені

Новими об’єктами.

Недалеко біля нас

Шість стоїть реакторів.

Виробляє світло нам

Запорізька атомна.

Ода місту Енергодар і його славним мешканцям

Рідний край мій запорізький -

Тихі зорі і лани.

І прекрасне славне місто

Край дніпровської води.

Там були піски недавно,

Пишні сосни тут росли.

Та руками молодими

Швидко місто возвели.

Ім’я його Енергодар,

Бо дійсно, що енергії це дар.

І ти не знаєш добре України,

Якщо в Енергодарі не бував.

Ростуть будинки, мов гриби,

Куди не кинеш оком.

І церква, й школи, і садки,

І нові установи.

Автовокзал у місті є,

Є чудова залізниця,

Басейн, художня школа,

Розкішна природа довкола.

А на дитячому майдані,

Що в Парку Перемоги,

Щодня лунає сміх дзвінкий

Хай не змовкає він ніколи.

Емблема міста, прапор є,

І герб Енергодара.

Знак «сонця» - це енергія добра,

А «синя хвиля» - знак Дніпра.

Хоч тут пісків було багато,

В трояндах місто розцвіло.

Своїм духмяним ароматом

Дарує людям всім тепло.

Живуть тут люди працьовиті,

Розумні, сильні, молоді.

Працює більшість на ЗАЕС

На благо рідної землі.

ЗАЕС, ти найбільша в Європі,

На повну потужність працюєш.

Даєш ти електрику світу

І світло в оселі даруєш.

ЗАЕС, ти на людство працюєш,

Виконуєш їхні бажання.

Не можна тебе зупинити,

Забуть про твоє існування.

Відповідальний колектив

На атомній працює.

Надійно і успішно

Уран експлуатує.

Щорічні планові ремонти

Безпеку гарантують,

І всі реактори тому

Щодня функціонують.

Персоналу завдяки

Та їх сумлінній праці,

Спокійно спати можем ми

І катастроф не знати.

Бо може лихо принести

Байдужість і недбалість.

Тому чорнобильська весна

У пам’яті зосталась.

Вже промайнуло двадцять літ,

А серце пам’ятає.

Страшна трагедія весни

У пам’яті зринає.

На захист рідної землі,

На боротьбу з бідою

Сміливі хлопці піднялись -

Закрили смерть собою.

Не шкодували сил, життя

У центрі катастрофи.

Вони боролись мужньо до кінця,

Щоб врятувати наше майбуття.

Працівники ЗАЕС, ви сильні.

У вашій владі атом підкорять.

Наснаги вам в роботі та терпіння.

Нехай Господь вам буде помагать.

Про СНІД

Мені мама розказала

Про страшну хворобу – CНІД.

Я дізнався про симптоми –

Це імунний дефіцит.

І страждають на хворобу

І дорослі, і малі.

Мати може ще в утробі

СНІД дитині занести.

Інфіковані матусі

Народили немовлят.

Інфіковані малята

Все життя будуть страждать.

Залишають їх в лікарні

Без батьківської турботи.

Доглядає їх держава,

Бо вони – діти-сироти.

Наркомани, схаменіться!

Та покиньте ви шприци,

Бо існує небезпека

В кров хворобу занести.

Будьте, люди, обережні,

Бо підступний недуг цей.

Не жаліє він дорослих,

Не жаліє і дітей.

Об’єднаємо зусилля,

Громадяни всій Землі.

Подолаємо цей недуг

Ми у світі навіки!

ЇМ СКОРИЛОСЯ НЕБО

Піднімеш очі вгору –

Побачиш неба синь.

В міжзоряні простори

Думками ти полинь.

Давно питання постає:

Чи є життя на Марсі?

Чи ми в Галактиці одні,

Чи є ще марсіанці?

У шумерів легенда є

Про подорож Етана

І про те, як він літав,

Як у небі мандрував.

Через годину льоту

Побачив землю він,

Що коржиком здавалась

І пагорбом низьким.

І дуже ця легенда

Нас вразила тоді.

І діяти учені

Відразу почали.

Зусиль доклали вчені:

Ракети будували.

На орбітальні станції

Супутники пускали.

Та перші космонавти

(Хвала і шана їм)

Були прості собачки –

Дослідники глибин.

Відомий вчений Корольов

Ракети космічні будує.

Відкрив дорогу до зірок.

Йому все людство аплодує.

Корабель «Восток» на Байконурі.

Юрій Гагарін у ньому стартує.

Що вдало виконав політ,

Він гордо уряду звітує.

Жінка-символ, космонавт -

Це Терешкова Валентина.

На космічнім кораблі

Навколо Землі облетіла.

Пригадаємо сьогодні

Тих, кому скорилось небо:

Ніколаєва, Титова,

Гречку і Комарова,

Сереброва, Соловйова,

Каденюка і Крикальова…

Прогноз погоди, Інтернет,

Телебачення, зв'язок –

Це досягнення космічні.

За них вам дякує народ.

Була на Місяці людина.

Відкрита вже космічна ера:

Досліджують Меркурій, Марс,

Зондується Венера.

Не стоїть прогрес на місці –

Ми крокуємо вперед.

Незабаром на Венеру

Зможу й сам я полетіть.

Щира шана тим землянам,

Що у космосі бували.

Оксамитову безодню

Для народу відкривали.

Ода директору

У районі нашому

Гімназія одна.

Директором працює там

Марина Щедріна.

Багато робить користі

На благо школярам,

Ремонтами займається,

Щоб добре було нам.

Спортзал відремонтований

І актовий збудований,

Вікна з пластику зробила

І дах у школі перекрила.

Зробила новий туалет

У приміщенні гімназії,

Щоб дорослі та малі

Справляли нужди у теплі.

Педагогічний колектив –

Об’єднаний директором.

Учителі всі – фахівці,

Працюють добре – молодці!

Живіть, Марино Робертівно,

Ще багато років,

Щоб наснаги і здоров’я

Хватило на сто років!

Слово про поета

Тарас Григорович Шевченко –

Письменник, графік і поет.

Кобзар прославив Україну

І став відомим на весь світ.

Він народився у Моринцях

В родині батька-кріпака.

Зазнав з дитинства горя й лиха -

Бо доленька його тяжка.

Він рано втратив батька й матір

Та залишився сиротою.

І мусив йти він працювати.

До пана хлопчиком - слугою.

Любов Тараса до малюнку

З’явилася з дитячих літ.

Та пан віддав його в науку,

Відкривши двері в «новий світ».

Навчаючись у Петербурзі,

Знайомиться із земляками.

З’являються у нього друзі,

Зачарував він їх віршами.

Шевченкові найкращі друзі -

Відомі діячі мистецтва.

Зібрали гроші, щоб Тараса

Пан Енгельгардт звільнив з кріпацтва.

Він приїздив до України

Та бачив, як живуть селяни.

І висловив свій гнівний осуд

Патріотичними віршами.

Він член Мефодіївського братства,

Працює плідно для народу.

Та раптом зрада, «Сон», арешт -

Таку отримав «нагороду».

Відправили до Оренбурга

Із забороною писати.

Та крадькома писав він вірші,

Які вдалося приховати.

А потім запроторення в фортецю,

І так минуло років сім.

Та після клопотання друзів-

Його вдалось звільнити їм.

Багатьох жінок любив Шевченко,

Свої вірші про них складав.

Та перша у житті кохана

Була одноліток Оксана.

Вже бувши хворим, не здавався

В передчутті кінця близького.

І свій останній вірш назвав він

«Чи не покинуть нам, небого».

Помер Тарас у Петербурзі-

То там його і поховали.

А щоб на рідній Україні –

За це вже друзі клопотали.

Проїхав дуже довгий шлях

Той прах його у домовині

Через Орел, Батурин, Ніжин,

Та поховали на Вкраїні.

Шевченка творчість – у серцях людей,

Багатогранна і важлива.

Кобзар був ліриком, творцем,

Письменником і обдарованим митцем.

Народ шанує творчість Кобзаря,

Відвідує у Каневі могилу.

Якщо в Тараса на могилі не бував,

То ти не знаєш добре Україну.

Біблія у нашому житті

Священна Книга християнства –

Це Заповіт Старий й Новий.

А разом Біблію складають -

Це твір відомий і вагомий.

Христос залишив нам повчання,

Як треба жити в світі цім.

Це десять Заповідей Божих,

Їх треба пам’ятати всім.

Перші чотири заповіти

Пов’язані з ім’ям Господнім.

Тож поважай його , мій друже,

Його шануй ти днем суботнім.

Шануй батька свого і матір,

І довго житимеш тоді.

В житті не пройде це даремно-

За все віддячиться тобі.

Живи за заповітом Бога

І перелюбу не чини.

За розумом усе роби,

І не вбивай, і не кради.

Не свідчи проти ближнього

Неправдою й брехнею.

І не жадай нічого,

Що є річчю не твоєю.

Давайте жити правдою

І йти у майбуття.

Святе Писання Біблії

Утілювать в життя!

Слово про податки

Ще з часів княгині Ольги

Брали данину з древлян.

Брали медом, хутром, хлібом,

Різну подать з християн.

Ті податки неймовірні –

Дуже люд від них страждав.

Призвели побори дикі

До зворушень і повстань.

У десятому столітті

Для збирання данини

Ольга здійснила реформу,

Щоб країні помогти.

І в сучасному житті

Ніяк без податків.

Чим поповнити бюджет

Для різних видатків?

Треба гроші на зарплату,

Школи та лікарні,

Літнім людям, немовлятам

На їх існування.

І тоді Верховна Рада

Прийняла закони.

Безгрошів’я подолати

За податки зможем.

Щоб зростав бюджет країни,

Всі повинні знати:

Ти сплати податки вчасно –

Їх не приховати.

І тоді у ріднім місті,

І у всій країні

Життя стане більш заможним

На блага людині.

Бережись, злодій-несплатник!

Викритий ти будеш.

І прибутки приховати

Більше вже не зможеш.

Коли я закінчу школу,

Стану податківцем.

Сам платитиму податки,

Для всіх стану взірцем!

Подолати нестабільність

Тільки разом зможем.

І податки нам у цьому

Завжди допоможуть.

Хай же сплачують податки

Люди в Україні,

Бо від них залежить доля

Моєї країни.

Донька Прометея

В народі її звати Українка -

Вона і справді легендарна жінка.

Вона письменниця й перекладач,

А справжнє ім’я – Лариса Косач.

У чотири навчилась читати,

У шість років – вишивати.

В дев’ять – віршики писати,

Які стали друкувати.

Перша збірка – нестриманий рух.

З’явилась, коли дівчина хворіла.

Страшна хвороба не зламала дух:

Хоч і страждала, а вірші творила.

З’явились друга й третя збірки

І майже сотня ще віршів.

Про боротьбу, переживання,

Красу природи і страждання.

Були написані поеми

Про віру в краще майбуття,

Про пристрасну любов до волі,

Велику спрагу до життя.

Їй доля принесла страждання,

Самі несповнені бажання.

Хвороба, сум, зневіра, лихо –

Життя згасало дуже тихо.

Не витримало серце Українки –

Так рано обірвалося життя.

Залишились поезії – жоржинки.

І кличуть нас в прекрасне майбуття.

Ода гімназії «Скіфія»

Гімназія «Скіфія»,

В районі ти одна.

Велику справу робиш

На ниві навчання.

Й бабуся тут навчалася,

І мамочка моя,

А зараз в цій гімназії

Навчаюся і я.

Ви тільки подивіться,

Які тут вчителі:

Розумні і красиві,

Веселі й молоді.

Нелегко буть директором,

Ця справа непроста,

Але з усім справляється

Марина Щедріна.

Ми поважаєм завуча

Та інших вчителів:

Фізиків, істориків,

Географів, трудовиків.

А Ольга Тимофіївна –

Наш класний керівник.

Пожурить і похвалить,

І вчиться нас заставить.

Вона дає поради,

Англійській мові вчить.

Наша любима вчителька

Ніколи не кричить.

Розв’язувать задачі

Навчить нас Коляда.

Гіпотенузи й катети –

Це справа непроста.

Наталя Володимирівна

Граматики навчає,

Щоб пам'ять розвивали,

Вірші вчить заставляє.

Якби я був учителем,

А вчителі - дітьми,

Не задавав уроки б я,

Не ставив би «коли».

Відпочивайте влітку,

Шановні вчителі,

Щоб восени зустріти

Усіх ви нас могли.

Пісня про пожежників

Щодня на Землі виникають пожежі

І людям рятують щоденно життя.

Пожежник - на службі, а ми –у безпеці,

На захисті нашого він майбуття.

Приспів: Номер служби 101

Знає кожен в світі.

Рятівник вам допоможе

Біду зупинити.

Їх кожен крок – це справжній ризик.

Їм не страшні вогонь та дим.

Під час пожежі для людини

Є номер служби 101.

Герої-земляки

Іду зі школи парком я

Через Алею Слави

І бачу барельєфів ряд

Героїв наших славних.

Тут Усачов і Фурсенко,

Окатенко і Коваль.

Пролили кров на всі віки

Герої-наші земляки.

Вони кували перемогу,

Щоб ми спокійно спали,

Щоб діти вчились і росли,

І щоб війни не знали.

Побитий ворог назавжди,

Жорстокий і коварний.

За це герої-земляки

Життя своє поклали.

Війна - це жах,

Війна – це смерть

Нам треба пам’ятати,

Бо перемогу у війні

Нелегко здобувати.

Тож хай у пам’яті людській

Назавжди залишаться

Героїв імена дзвінкі,

Якими будемо пишаться.

Чабаненко Л.

Я люблю

Люблю я очі материнські ,

В них погляд ніжного дитинства,

В них щастя і кохання слід,

І яблуневий ясний цвіт.

Люблю я щирий дотик тата ,

Турботи в ньому так багато.

Вночі і вдень його люблю

І міцно, тепло обійму .

Люблю я брата – тільки так,

Для мене він земний маяк.

Пташок веселих гомоніння ,

Від сонця чистого проміння

Люблю бабусь і їхні казки,

Сповнені добра і ласки.

Духмяний подих від печі,

Печуться, мабуть, калачі .

Люблю привілля, рідний край:

Бурхливу річку й зелен гай,

Високі гори й тепле море,

Стрімкий потік, безмежне поле.

Люблю навколо всіх людей:

І дорослих і дітей.

Тяжку їх працю поважаю

Й сама освіту здобуваю.

Люблю я мову солов’їну,

І за вікном рясну калину,

Люблю вербу, що коло річки

Проплакала яснії вічки

Люблю я рідну Батьківщину,

Кохану лагідну країну.

Для неї хочу в світі жити,

Творить добро, людей любити

Таємниці Всесвіту

У кожного в житті буває мить,

Коли до Космосу думками він летить.

І Всесвіт розкриває таємниці,

Розказує нам різні небилиці.

Ось так і я,тихенько уночі

На зіроньки дивилась мріючи.

Багато таємниць мені відкрилось,

Щоб з вами, друзі, я сьогодні поділилась.

Хоч астрономію іще я не вивчаю,

Та дещо вже про Космос добре знаю.

Мене цікавлять різні відкриття

І таємниці нашого життя.

Елліни думали,що Земля

Є центром галактичним.

Суворим, грізним, непростим

І трошечки містичним.

Та не повірив Аристарх

Цікавим тим ідеям.

Бо знав, що Сонце – головне.

І в це він дуже вірив.

А славнозвісний Птоломей

Геоцентричну винайшов модель;

Щоб знов Земля запанувала

І людям радість дарувала.

Коперник, Браго, Галілей…

О, скільки в них було ідей.

І Всесвіт вченим покорився,

І всьому людству він відкрився.

І люди в Космос полетіли,

Нові зірки вони відкрили.

Нові планети підкорили,

Своїм нащадкам залишили.

А назви сузір’їв! То казка:

Є Андромеда, є і Ласка.

Є знаменитий Геркулес,

І всім знайомий – Малий Пес.

І вірю я, що прийде мить,

Що людство Всесвіт підкорить.

І кожен з нас тоді, напевно,

У Космос зможе полетіть.

Ну а в кінці скажу я вам:

Повірте ви моїм словам.

Для мене Космос – справжня мрія,

Що серце кожного зігріє.

Космічні канікули

Рік 2090. Людство повністю підкорило космічний простір. Космічні подорожі стали настільки звичними, що навіть школярі під час літніх канікул вирушають мандрувати космічними шляхами. А які цікаві ці екскурсії! А які незвичайні пригоди чекають юних мандрівників!

Невелика команда космічного корабля АМЛ – 107 з групою школярів 8-9 класів вирушили на екскурсію в систему зірок сузір’я Лева. А відбувалося це так:

Вже час усім піднятися на борт.

Залишити великий космопорт.

Поринути в безодню відчуттів,

Почути Космосу просторого мотив.

Швиденько посідали на місця,

І Космосу безмежного не видно нам кінця.

Летіти час, і Землю покидати.

Цікавих відчуттів у Всесвіті шукати.

Які цікаві краєвиди!

Планет, зірок є різні види.

Пекуче сонце засліпило очі,

Тут, мабуть, не існує ночі.

Ще мить – і ми вже на Регулі.

Ви уявляєте: прибульці на ходулях!

Але ж вони, як ми –

Високі і низькі.

З регульцями рушаємо в похід

І раптом зупиняємо свій хід.

Тут є гора Персея,

Велична, як Кассіопея.

Наш гід – веселий Проціон

Для нас рожевий розпалив вогонь.

І нам легенди він цікаві розповів,

І у палких серцях навіки залишив.

Далі – чудернацький зоопарк,

А потім розважальний парк.

І на концерті побували,

Артистам довго ми аплодували.

А скільки бачили ми дива,

Бо зірка ця дуже красива.

Блакитний ліс, рожева річка,

На небі там луна, як стрічка.

І світить тут яскраве сонце,

Що заглядає у віконця

Будинків гарних і чудових,

Сучасних, стильних, зовсім нових.

А школи у регульців – просто клас!

Вони, звичайно, здивували нас.

Там роботи веселі викладають,

З дітьми танцюють і пісні співають.

А ще відвідали музей.

Тут, на Регулі, - власний Колізей!

Могутній і величний,

І зовсім не античний.

Далі центр «Леви золоті»,

Такого я не бачила ніколи у житті.

Безмежний стадіон і галактичне поле

Нагадували райдугу в небесному просторі.

І хоч стомились дуже всі,

Екскурсії сподобались усі.

Вже не лишилось більше сили,

Але серця вогнем іще горіли.

Час повертатися – це кожен розумів.

Вже дощ пішов і вітер зашумів.

Ми тихо сіли й щиро дивувались,

Сюди за рік вернутись сподівались.

Господарів уклінно ми вітали,

За подорож цікаву шанували.

До себе в гості запросили,

Бо регульці дуже милі.

Ще мить – і ми уже злетіли

На Землю швидко полетіли.

Хай буде подорож безпечна,

Чекає нас дорога безкінечна.

Ми прилетіли в космопорт.

Туристам шкода залишати борт.

Але ж там на Землі

Чекають друзі і близькі.

Яка цікава подорож море відчуттів,

Щасливі всі, хто з нами полетів!

Наступних ми канікул почекаєм,

І знову з радістю у Космос ми злітаєм.

                                                              
 вірш учениці  10-Б класу                                            Водянської ЗОШ  I-III ст. №1                                                                        
ім. Ф.О.Окатенка                                                                             
Пригоди Дарії                                                                                                              Шевченкові
                                   Шевченко-батько української літератури,
                                   Пройшов він і вигнання, і тортури.
                                   Тарас загинуть міг, але він духом не упав.
                                   Його карали, бо лише правду він писав.
                                   Царизм, російську владу пережив,
                                   Сидів у тюрмах ,та для люду все творив.
                                   Він переніс свою любов через століття,
                                   Стерпівши всі знущання і жахіття.
                                   За заповітом жити нас навчив,
                                   А сам навік  у Каневі спочив.


Вчитель української мови та літератури Водянської ЗОШ №1 Ніколенко О.І.

Пам'ять про минуле
Тяжке Вкраїни нашої минуле!
Ніколи не забути нам його,
Хоч і років багато промайнуло,
Та в пам’яті залишилось воно.
Не можна забувати тих героїв,
Що йшли у бій, щоб дати нам життя.
За щастя воювали, мир і волю,
Щоб все у нас було, і все йшло до пуття.
Не мріяли вони про гроші і про славу,
А лиш одне бажання в них було –
Щоб діти їхні в мирі виростали,
Щоб війн ніколи більше не було.
Відважними були ті воїни-солдати:
Під кулі йшли старі і молоді,
Не думали про смерть, що вдома плаче мати,
В думках лише одне – Вітчизна у біді.
І день, і ніч бої ішли пекельні,
І чути скрізь: «У бій! Вперед! Вогонь!»
І падав наш солдат від ран смертельних,
За Батьківщину віддаючи свою кров.
…Давно все це було. Роки багато стерли,
Та в пам’яті навік залишилися ті,
Що у важкі воєнні дні померли,
Але зробили мир у нашому житті.
Спасибі вам! Безцінний подарунок
В своїх долонях ви нам принесли!
Ми вдячні вам! Ніколи не забудем,
Що право на життя ви нам дали!

Робота учениці 11-Б класу
Шевер Катерини

Ми – українці
Україна – це найкраща у світі країна!
Україно! Ми – діти твої.
Ти для кожного з нас, як матуся, - єдина.
Милі серцю твої солов’їні гаї.

Українці! Нащадки козацького роду!
Україну ми дуже любимо,
Тож давайте плекати її вроду
І берегти її завжди будемо!

Україно! Мати наша рідненька,
Маєш багато ти доньок, синів.
Я люблю тебе, як свою рідну неньку,
Як усі діти люблять батьків.

Тож єднаймось, брати-українці,
Сини незалежного роду!
І бедем завжди виступати
За єдність! Правду! За свободу!

Роботи учениці 11-Б класу
Гончаренко Інни

Україна
Є у мене наймиліша, найгарніша, найрідніша,
Серцю мила сторона -
Україна моя люба. Краще ніж вона – нема!
Найгарніше в Україні – це природа і земля.
Запашні в ній трави, квіти і прекраснії поля.
Люди – трударі веселі,
Пісня народна – весела, дзвінка,
Що з грудей, як пташка, рветься,
У душі щось підійма.
А які Карпатські гори!
А прозорії моря!
Величні ліси соснові і зеленії поля!
Зараз наша Україна процвітає з кожним днем,
І життя в ній квітне, грає, зігріває, мов вогнем.

   
Запорізька область - край мій рідний
Запорізька область – край мій рідний,
Все буяє, процвіта.
Вона краща з-поміж інших,
Моя область дорога.
                 Все в нас рідне та гостинне:
І поля, й степи, й лани,
І ліси широколисті, і розлогії гаї.
                  А земля яка родюча!
Люди – вмілі трударі.
І веселі, й працьовиті,
Мають руки золоті.
                  А хліба наші, пшениця,
Дивовижні та смачні,
Бо ростили їх та дбали
Люди наші вольові.
                  Заводи, фабрики, пекарні
Розвиваються, працюють і ростуть.
По останнім технологіям науки
Нас в світову п’ятірку лідерів ведуть.
                  Машинобудівні заводи
Продукцію прекрасну випускають.
Машини – як в самій Європі:
«Honda», «Volvo», «Lambargini»
Вже й «Ferarry» розробляють.
Мости в нас – велетні величні,
Навчальні заклади престижні,
Музеї славні історичні
І пам’ятки культури дивовижні.
Запорізька область – край мій рідний,
Все буяє, процвіта.
Вона краща з-поміж інших,
Моя область дорога.
Прославляйте, величайте
Край наш рідний, дорогий,
Бо для нас, для запорожців,
Він найкращий, він святий!


Іваненко Анна,
районна гімназія "Скіфія"

Незвичайні пригоди маленької мрійниці Сонечки та її друга-художника

        Жила собі на світі маленька дівчинка Соня. Але всі довкола називали її лагідно Сонечко. В неї була неймовірна зовнішність. Великі променисті очі , немов небесна блакить, довге біляве волосся, яке невеликими локонами спадало на її тендітні плечі, та білосніжна шкіра. Її вуста були червоні, немов стигла ягода, вії дівчини - довгі та густі. І схожа вона була на маленьку інопланетянку, бо було їй усього сім років. Дівчинка любила все, що її оточувало: тварин, птахів, комах, квіти. Їй подобалося мріяти про світ, де немає проблем, тривог та інших негараздів. А найбільше вона полюбляла милуватися зорями, сонцем, місяцем, хмарами-це було її захопленням. День за днем вона спостерігала за небом в очікуванні чогось незвичайного.

Якось одного разу рано-вранці Сонечка побачила на небі замість жовтого сонця яскраво-червоне. Це було дуже дивно, але вона не звернула на це особливої уваги. А ввечері, побачивши на небі всього лише одну зірку, дівчинка не на жарт розхвилювалася. Збентежена, вона не знала, що їй робити, чим зможе зарадити, але була впевнена, що потрібна її допомога. Сонечка, недовго думаючи, пішла на світло цієї самотньої зіроньки. Було темно, дитинка не знала, куди йде,але зовсім не відчувала страху. Дівчина сміливо йшла назустріч пригоді, яка її чекала.      

Перед нею розступалися дерева, ріки, гори. Ніщо не заважало їй йти вперед . Соня чекала чогось незвичайного, була впевнена, що станеться якесь диво. І ось перед нею з’явився невеликий чоловічок, який сидів на пеньочку і тихо плакав. Він був трохи нижчий за дівчину, одягнений в яскравий різнокольоровий одяг, з дивним капелюхом на сивій голові. Очі великі, сповнені смутку. Його звали Діо. Він був художником, який малював зорі. Сонечко роздивилася його і запитала: «Ти знаєш, що трапилось із зорями, куди вони всі зникли, чи може їх хтось украв?» Діо підняв голову й тремтячим голосом відповів: «Це я в усьому винен». Дівчина подумала, що він знищив зірки, але правда виявилась іншою. «У мене закінчилися жовті фарби, тепер ніхто ніколи не побачить зорі на небі», - скрізь сльози  прошепотів художник. Соня, не довго думаючи, вигукнула: « Не хвилюйся, я тобі допоможу, ходімо зі мною шукати фарби». Вона взяла Діо за руку і пішла по стежці, яку освітлювала самотня зірка. Вони йшли навмання, не знаючи, що їх чекає попереду і куди вони можуть потрапити. На шляху Соня і Діо зустріли зграю метушливих гномиків, які були зайняті чимось дуже важливим. Художник знав їх, це були чоловічки, які малювали сонце кожного ранку. Дівчина зраділа,бо у них, напевно, є жовта фарба. Сонечка запитала в одного гнома, чи знайдеться у них жовтий колір. А той відповів: «На жаль, у нас закінчилися жовта фарба, але ми знайшли вихід: відтепер сонце буде червоним». Діо відразу гірко заплакав, адже малювання було справою всього його життя.

                                                                         

Він навіть і уявити собі не міг, що колись не буде розфарбовувати навколишній світ. Дівчина не впала у відчай. Та почала заспокоювати товариша. Вона запевняла, що все буде добре. «Ми знайдемо ці фарби, і люди знову будуть радіти яскравим зорям і жовтогарячому сонечку»,- говорила дівчинка. Вони відправились у дорогу. Діо з Сонею стали справжніми друзями. На їхньому шляху зустрілися дивні створіння. Один був зеленим з великою головою та вухами в формі антен, з бездонними очима, в яких не можна було побачити ніяких емоцій, і це насторожувало. Тіло, ручки, ніжки були малесенькі. Другий був такий же, але фіолетового кольору. Вони брали ґрунт. Діо  обережно підійшов до них і спитав, хто вони такі. Відповідь трохи шокувала художника: «Ми – прибульці». Було дивно почути відповідь, бо голос у прибульців був дуже тонесенький і смішний. У розмову вступила Соня; «Ви нам допоможете?». Відповідь здивувала друзів: «Летімо з нами». Діо з Сонею відразу повірили прибульцям і полетіли з ними.

Прибувши на незнайому планету друзі були вражені великою кількістю квітів різних кольорів та відтінків, форм та розмірів. Відразу стало зрозуміло нащо чоловічкам потрібен був ґрунт. Сонечка з другом поринули в океан, сповнений різнокольорових хвиль. Діо не помітив, як вже почав забувати про свою земну проблему. Але прийшов час повертатися додому. Інопланетні друзі заметушилися. Соня відразу зрозуміла, щось трапилося. Через декілька хвилин прибульці наважилися розповісти про проблему, яка застала їх зненацька. Справа була в тому, що зірки були провідниками для прибульців, вони вказували шлях до Землі і назад. «Так, як  зірок немає, ми не зможемо відвезти вас додому», - сказали інопланетяни. Також прибульці не зможуть брати на землі родючий ґрунт та вирощувати квіти. Вся флора планети під загрозою вимирання. « А вам ми можемо допомогти», - промовили незнайомці. «На нашій планеті є квіти, пилок яких яскраво-жовтого кольори, він буде вам у нагоді», – додав один з них. Художник зрадів, що зможе знову малювати та дарувати людям чарівне мерехтіння зірок. Соню осягнула надзвичайна думка. « Якщо в нас є фарби, то Діо зможе намалювати зорі і ми потрапимо додому, а ваші квіти не загинуть»,- промовила дівчина. «Сонечка, ти розумниця!»- радісно вигукнув художник. Так вони і зробили. Діо зайнявся своїм улюбленим  заняттям, а інопланетні друзі готувалися до відльоту. Нарешті друзі повернулись додому. Художник був дуже радий, що в нього з’явились такі гарні знайомі. Все стало на свої місця. Соня знову день за днем  спостерігала за зорями, а Діо почав вирощувати квіти, за допомогою яких малював зорі. Про сонячних художників вони також не забули та поділились такими чудовими квітами.

                                         

СОН ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?

(Оповідання про місто, яке живе тільки вночі)

            Якось моя мама запитала: “Чи вірю я в таємниці Всесвіту?” Це питання розсмішило мене, бо була впевнена, що в житті немає нічого містичного. Даремно...

            Тієї ночі я погано спала. А о другій годині прокинулася від зоряного світла, яке падало на мене з віконця. Немов хтось навмисно направив на мене промінь ліхтарика. Заснути я вже не могла і тому вийшла подивитися на яскраві цяточки на небі. Я сиділа і замріяно дивилася на незліченну кількість різнокольорових зірочок. Вони були незвичайні.

            Несподівано мене осліпило яскраве проміння, яке освітило все небо. Це була справжня несподіванка ” Боже, це НЛО”, - подумала я, боязко підіймаючи очі вгору. Але це було щось інше. З небес неквапливо спускалася драбина. Коли вона опустилась, я змогла її роздивитися. Ця дивина  була прикрашена ліхтариками, стрічками та повітряними кульками. Моя цікавість заставила мене піднятися вгору східцями і роздивитися все навколо. Коли піднімалася, то відчула, що стаю дуже маленькою на зріст. Я зменшилась утричі. Піднявшись наверх, опинилась у синьому та густому тумані. Я нічого не бачила, але впевнено йшла вперед. Туман почав розвіюватись, і я опинилася в невеличкому місті. Там кипіло активне життя. Мешканці міста були маленькі, товстенькі, з вусиками біля вух. У місті на мене ніхто навіть не звернув уваги, всі були заклопотані своїми справами. Хатинки чоловічків були незвичайні, схожі на ноти. На городі замість овочів росли музичні інструменти: скрипки, гітари, барабани тощо. А в центрі міста, в найбільшому будинку, який був схожий на контрабас, мешкав мер міста.

            Із натовпу до мене вибіг чоловічок. Швидко відрекомендувався і повів мене до своєї хатини. По дорозі він почав розповідь про своє місто, сім’ю, традиції, звичаї. Я дізналася, що кожен з жителів уміє грати на якомусь інструменті. В його оселі було все різнокольорове. Він познайомив мене зі своєю родиною. Дружину звали РЕ, а п’ятьох діточок МІ, ФА, СОЛЬ, ЛЯ і СІ, а його звали ДО. Якимось чином він уже знав, що я з планети Земля. Від нього я дізналася, що знаходжусь у місті  Муза. За давньою традицією ми всі разом пішли на музичний пікнік. Йдучи до лісу, я пильно роздивлялася кожне дерево, кущик, квітку, кожен камінчик. Усе мене приваблювало і дивувало.

            Раптом під моїми ногами почала дрижати земля. З’явилася велика та глибока прірва. Я зачепилася за суху гілку, щоб не провалитися в яму. Чоловічки намагалися врятувати мене, але гілка переламалася. Падаючи в яму, встигла тільки попрощатися зі своїми новими друзями. На дні прірви стояло моє ліжечко, на яке і впала. Я опинилася вдома, у своїй кімнаті, але так і не зрозуміла, що трапилось. Я запитувала себе: це все було реальністю чи сном?

            Тепер кожної ночі, засинаючи, сподіваюся, що зустріну жителів таємничого містечка Муза...

            Адже ми у Всесвіті не одні. А ви як думаєте?